Рекомендації щодо адаптації дітей до умов ДНЗ:

• Передусім слід організувати життя дитини в сім’ї відповідно до режиму дня, якого дотримуються в дошкільному навчальному закладі.
• Ознайомте дитину з елементарними навичками харчування і самообслуговування.
• Дайте дитині позитивну перспективу: розкажіть, що в дитячому садку багато іграшок, дітей, і їй там буде цікаво і весело.
• Навчайте свою дитину гратися, ділитися, спілкуватися з іншими дітьми.
• Повідомте педагогам про стан здоров’я вашого малюка, про особливості характеру і темпераменту, його звички та вподобання.
• Перші дні перебування вашої дитини в дитячому садку обмежте кількома годинами.
• Поступово збільшуйте тривалість перебування дитини в дошкільному закладі.
• Дитячий садок – новий етап життя. Найлегше його долати разом і з любов’ю.

Дуже важливо налаштувати малюка на зміни у його житті. Про вступ у дитячий садок треба говорити в сім'ї як про подію радісну, очікувану і в жодному разі не порівнювати це з покаранням. Адже нерідко батьки залякують дитину садком: „Не будеш слухатися - віддам в дитсадок”.

У деяких сім'ях дитину дуже довго вважають маленькою. Не бажають і не вміють побачити, що вона дорослішає, опікують як безпомічну істоту, блокують розвиток її самостійності. Такі діти, звикнувши до надмірної опіки, у дитячому садку почуваються безпорадними і несамостійними. Проте дитині легше буде пристосуватися до умов суспільного виховання, якщо в сім'ї вона оволодіє елементарними навичками самообслуговування.

Для полегшення  перебігу адаптації слід створити таку атмосферу, щоб у дитини склалося відчуття неперервного зв'язку між життям у дитячому садку і вдома. Якщо батьки бажають дізнатися, як малюк проводить час у дитячому садку, краще ставити точні і конкретні запитання: „Що ти намалював?”, „Яку ти пісеньку співав?”, „У яку гру ви грали разом з вихователькою?” тощо. Не слід запитувати: „Що ти сьогодні їв?”. Пам'ять малюка – це його інтерес!  А він їв і вчора, і сьогодні, і завтра їстиме – нецікаво, тому і не запам’ятовується. Спостерігаючи таку батьківську зацікавленість її життям у садочку, дитина відчує, що воно близьке і зрозуміле батькам, і захоче, щоб вони теж взяли участь у ньому. Потрібно визначити, що найбільше подобається робити малюку в дитячому садку, а тоді запропонувати вдома цікаві заняття та розваги.

Допомогти дитині призвичаїтися до нових умов, крім особливої домашньої іграшки, можуть ще й інші домашні речі, принесені з дому у групу дитячого садка. Наприклад, тарілочка з чашкою з улюбленим ведмедиком чи улюблена наволочка на подушку, пошита мамою. Такі сімейні предмети заспокоюють малюка, роблять атмосферу у дитячому садку домашньою, вселяють у дитину впевненість.

1. «Шторм» — у відповідь на комплекс нових впливів усі системи організму дитини відповідають бурхливою реакцією і значним напруженням.    Підвищуються    збудливість,    тривожність, можливе збільшення агресивності або заглиблення у себе. Погіршуються сон, апетит, настрій. Фізіологічна і психологічна буря триває від 2-3 днів до 1-2 місяців (у окремих дітей).

2. «Шторм ущухає» — період несталого пристосування, коли дитячий   організм   шукає   оптимальні   варіанти   реакції   на зовнішні впливи. Малюк продовжує придивлятися до нового оточення, робить спроби долучатися до спільної діяльності, стає більш активним, зацікавленим, урівноваженим. Цей період триваліший, ніж перший, — від 1 тижня до 2-3 місяців.

3. «Штиль» — період    відносно    сталого    пристосування. Організм знаходить найбільш сприятливі варіанти реагування на нові умови життя, режим дня, спілкування. Дитина починає активно засвоювати нову інформацію, встановлювати контакти, брати активну участь у заняттях. Зменшується захворюваність, стабілізуються сон, апетит, настрій. Цей період триває від 2-3 тижнів до півроку.

Яким би чудовим не був дитячий садок, який обрали батьки, - для дитини це світ чужих людей. Тому варто батькам потурбуватися про те, щоб підготувати малюка до вступу в „новий світ”. Витрачений на це час повернеться впевненістю малюка в новій ситуації, збереженням його здоров'я і нервів сім'ї.

    ПЕДАГОГАМ І БАТЬКАМ  НА  ЗАМІТКУ

Метод виховання «Зроби так, як я сказав» більше не ефективний. Можливо, ви говорили собі: «Ніколи не буду виховувати дітей так, як це робили мої батьки!» Або «Мої батьки били мене, і нічого зі мною не сталося, тому і я буду використовувати цей прийом». Обидва цих варіанти — рефлекторна реакція, яка не має ніякого відношення до принципів правильного виховання дітей.  Важливим для психічного здоров’я дитини є психологічний клімат сім’ї. Він суттєво впливає на дитину, формує  стан комфорту або ж дискомфорту.

 Нижче подано стислу характеристику чотирьох стилів батьківської поведінки, визначених з огляду на співвідношення двох параметрів – рівня батьківського контролю та характеру взаємин.

Авторитетний

Високий рівень сприйняття власних дітей, батьки  визнають та заохочують ріст автономії. Дорослі  відкриті до спілкування та обговорення з дітьми встановлених правил поведінки; допускають зміну своїх вимог у розумних межах; діти дуже добре адаптовані: впевнені у собі, у них розвинений самоконтроль і соціальні навички, вони добре вчаться у школі та мають високу самооцінку.

Така родина вирізняється високою відповідальністю за дитину і свідомим ставленням до її виховання. Тут дитині виражають любов і доброзичливість, з нею граються і розмовляють на теми, що цікавлять її. При цьому її не «садять» собі на голову і вчать зважати на інших. Вона знає, що таке «треба», і уміє дисциплінувати себе. В умо­вах такої родини росте повноцінна людина з відчуттям власної гідності і відповідальності за близьких. У школі дитина з такої родини швидко знаходить самостійність, вона уміє будувати стосунки з однокласни­ками і знає, що таке дисципліна.

Авторитарний

Батьки закриті для постійного спілкування з дітьми;  віддають накази та чекають їх безумовного виконання; встановлюють жорсткі вимоги та правила, не допускають їх обговорення; дозволяють дітям лише незначною мірою бути незалежними від них. Їх діти, як правило, відлюдкуваті, боязкі та похмурі, невибагливі та дратів­ливі; дівчатка найчастіше пасивні та залежні протягом підліткового та юнацького віку; хлопці можуть стати некерованими та агресивними.

Така родина вимагає неухильного  виконання всіх вказівок, допускає фізичні покарання. Така «увага» до дитини ніт­рохи не краща від відчужених батьків. У подібних родинах дитина так само самотня і нещасна. Згодом у таких родинах зростають або невпевнені в собі, невротизовані люди, або агресивні і авторитарні — схожі на своїх батьків. У школі ці риси особистості  вже проявляють себе у стосунках з однолітками.

Ліберальний

 Батьки слабко або взагалі не регламентують поведінку дитини; присутня безумовна любов. Вони відкриті для спілкування з дітьми, але домінуюча спрямованість комунікації — від дитини до батьків; дітям надається необмежена воля при умові незначного керівництва з боку батьків; дорослі не встановлюють будь-яких обмежень; діти схильні до неслухня­ності та агресивності, у присутності чужих людей поводять себе неадекватно та імпульсивно, невибагливі до себе; деколи такі діти стають активними, рішучими та творчими, але це, в більшій мірі, винятки. Така родина зі став­ленням потурання до дитини будує свої стосунки з нею на принципі вседозволеності. Дитина в такій родині будує свої стосунки на рівні горезвісних вимог «Дай!», «Мені!», «Хочу!», «Не хочу!», «Буду!», «Не буду!» і т. п. Вона не розвивається як соціально зріла особистість. Тут відсутнє найголовніше, що необхідне для правильного виховання дитини, — розуміння того, що таке «треба». У подібній родині формуєть­ся незадоволений навколишніми людьми егоїст, який не уміє вступати в позитивні взаємини з іншими людьми, зростає конфліктна і важка людина. Вона буде нещаслива серед людей, і її особисте життя залежатиме від досвіду сімейних стосунків у батьківській родині. У школі дитина з такої родини не уміє будувати стосунки з однолітками — вона не привчена поступатися і підпорядковувати свої бажання загальним цілям.

Індиферентний

Батьки не встановлюють для дітей ніяких обмежень; байдужі до власних дітей. Вони закриті до спілкування через те, що обтяжені власними проблемами, у них не залишається сил на виховання дітей. Якщо байдужість батьків поєднується з ворожістю (як у батьків, що нехтують власними дітьми), дитину ніщо не утримує від звільнення своїх найбільш  руйнівних імпульсів, а також від прояву схильності до асоціальної поведінки.

Така родина відчужена, незацікавлена в дитині. У ній дорослі або байдужі до своєї дитини, або активно уникають спілкування з нею і вважають, що краще тримати її на відстані — психологічній дистанції. Незацікавленість батьків розвитком і внутрішнім життям дитини робить її самотньою, нещасною істотою. Згодом вона обере відчужене ставлення до людей або агресивність. У школі дитина з подібної родини не упевнена в собі, їй важко у взаєминах з однолітками.

Гіперопіка дитини (як окремий стиль та тип родини) У цьому випадку родина повністю фіксує свою увагу на дитині: у формі попередження загрози перед нещасним випадком або тяжкою хворобою; прагненням компенсувати свої невдачі майбутніми успіхами дитини;  оцінкою своєї дитини як вундеркінда, тощо. У такій родині батьки «розчиняються» у своїй дитині, присвячують їй своє життя. Добровільне жертвопринесення невротизує батьків, вони починають сподіватися на подяку від своєї дитини в майбутньому, але, не бачачи подяки в сьогоден­ні, страждають, не розуміючи, що вони ростять інфантильну, невпевнену в собі невротизовану людину, яка повністю позбавлена самостійності. Така дитина постійно прислухається до своїх відчуттів: чи не болить «голівка», «животик», «шийка»? Зменшувально-пестливі назви частин свого тіла залишаться ще довго в її лексиконі і смішитимуть однолітків. Властива дитині з подібної родини інфантильна і залежна поведінка не дає їй можливості спілкуватися на рівних з однолітками. Вона займе підлеглу позицію, знайшовши собі покровителя серед однокласників.

Виходячи з вище зазначеного, можна констатувати, що най­краще адаптуються діти авторитетних батьків. Тому важливо, щоб саме цей стиль батьківської поведінки закладався в родині як найбільш ефективний та продуктивний для реалізації таланту дитини (так як саме ця модель закладає в дитині найбільш гармонійну систему соціальної поведінки, що дає можливість їй реалізувати себе).

Неправильні типи виховання призводять до неврозів – неврастинії, істерії, психастенії (функціональний розлад, “зрив” вищої нервової діяльності через напруження – збудження, гальмування та їх динаміку).

1. Неприйняття, – емоційне відторгнення дитини (усвідомлене або неусвідомлене), жорсткі регламентаційні та контрольні дії, нав’язування дитині певного типу поведінки відповідно до батьківських уявлень про “хороших дітей”. Інший плюс відторгнення характеризується цілковитою байдужістю, поблажливістю та браком батьківського котролю.
2. Гіперсоціалізоване виховання – тривожно-недовірливе ставлення батьків до здоров’я, навчальних успіхів та статусу дитини серед однолітків, а також надмірна занепокоєність її майбутнім.
3. Егоцентричне – надмірна увага всіх членів родини, присвоєння дитині ролі “кумира родини”, “сенсу життя”.

Безумовно, найкращий профілактичний засіб – добрі стосунки батьків і дітей, розуміння внутрішнього світу дитини, її проблем, переживань, уміння ставити себе на її місце.